ГІМНАЗІЯ

Добре слово (Засеченко Валентина)

В одному селі жила собі жінка, і була в неї маленька донька Марійка. Коли Марійці виповнилося сім років,вона занедужала, почала кашляти і марніти. До нещасної дівчинки приходили родичі, приносили їй запашного цілющого меду, свіжих лісових ягід. Кожен говорив: « Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси і на болота». Марійка споживала і куштувала все, що їй приносили, але нічого не допомагало бідній дівчинці. Вона марніла на очах.

Одного дня біля хворої зібралися всі родичі. Бабуся Стефа сказала: «Чогось їй не вистачає. А чого-сама не можу зрозуміти». Раптом відчинились двері і в хату зайшов прадідусь Марійки - столітній Микола. Про нього родичі забули, бо багато років сидів старенький у хаті і нікуди не виходив. Але, коли почув про хворобу правнучки, вирішив навідати її. Підійшов до ліжка, сів коло Марійки і говорить : «Немає в мене меду, свіжих лісових ягід, але є у мене щире побажання, щоб ти одужала і знову раділа сонечку». Така величезна сила любові бриніла в словах прадідуся, що маленьке сердечко правнучки забилося частіше, щічки порозвішали, а в очах засяяла радість. «Ось чого не вистачало Марійці,- сказала баба Стефа,- доброго слова».

Фарби (Орехова Юлія)

У старій коробці жили фарби і всі були друзями, але особливо дружили червона, синя і жовта. Одного весняного дня, після дощу пішли вони гуляти на річку. Підкотилася хвиля на берег, де стояли друзі, і фарби, потрапивши у воду, почали розчинятися. Вони з'єдналися і вийшли кольори: оранжевий, зелений, блакитний і фіолетовий. І вийшла від дружби фарб – ВЕСЕЛКА! Виглянуло сонечко із-за хмар, і промені яскравого світила перенесли веселку на небо. І над річкою, біля якої гуляли фарби, виріс міст-веселка.

Сподобалося фарбам бути частинкою веселки. Вони ховалися, граючи з хмарами, наздоганяли одна одну, намагаючись обігнати вітер. А коли йшов дощ, і сонечко не встигало сховатися за хмари, фарби вискакували на свій місток, і знов з'являлася веселка. Так пройшла осінь, наступила зима. Фарби засумували, їм стало нудно. Місток закрився, сонце їх не пускало, адже люди так давно не бачили Веселки! І коли раптом несподівано пішов сніг, у фарб з'явилася ідея: втекти на землю. Вони сіли на пухнасті сніжинки і полетіли. М'яко опустилися на землю і перетворилися на новорічну гірлянду.

Тепер в кожному будинку різнокольорова веселка-гірлянда виблискує вогниками. Радує і веселить всіх: сумних і самотніх, маленьких і великих. А коли в нічному небі я бачу феєрверк, знаєте, про що я думаю: а не чи фарби це знову втекли і з гуркотом тепер перемигуються червоними, жовтими, синіми вогниками?

Скільки радості можуть принести звичайні фарби, якщо дитина – фантазер дасть їм можливість змішуватися так, як їм хочеться: і різдвяні мерехтливі зірочки, і ніжне янголятко, і золота кулька на новорічній ялиночці, і багато всього чарівного і незвичайного.

Незвичайна пригода (Орехова Юлія)

У дворі нашої багатоповерхівки жив звичайний собака, якого і звали всі звичайно – Сірко. Він нікого не чіпав, навіть з сусідніми котами ділився їжею, яку давали добрі бабусі.

В тому ж будинку жили двоє друзів - бешкетників – Максим та Петро, і коли вони виходили на вулицю, Сірко ховався куди подалі. Дуже не переливки було йому від цих школярів – то каменюкою жбурнуть, то реп’яхів начіпляють. Навіть, в люту спеку обов’язково перекинуть банку з водою, і цілий день бідний собака потерпає від спраги.

Одного разу Сірко спостерігав як горе – друзі задумали полізти на дерево, щоб зруйнувати пташине гніздо, але завадити нічим не міг, бо дуже боявся хлопчаків. Зненацька під Петровою ногою зламалася суха гілка, і він з висоти впав на землю, та так сильно, що аж втратив тяму. Сіркові стало дуже сумно за хлопця, він захотів його пожаліти, підійшов та лизнув руку, і раптом сталося щось незвичайне.

Петро зрозумів, що бачить самого себе лежачого на землі, батьків, сусідів та лікарів швидкої допомоги, які клопочуть біля нього. Він захотів голосно крикнути, але вийшло тільки гучне – «Гав, гав, гав»!

- Невже я перетворився на собаку! – злякався Петро, побіг до Максима, який, до речі , дуже хутко втік від товариша, який впав, але той бачив лише Сірка, вдарив ні за що ногою і, спокійнісінько пішов бешкетувати до іншої компанії.

Цілий день у лікарні лікарі допомагали непритомному Петру – хлопчику, а Сірко – Петро відчував на собі всі знущання недобрих людей, голод та спрагу.

Коли увечері в лікарняній палаті Петро прийшов в себе – Сірко знову став Сірком, і нічого не пам’ятав.

Все пригадав Петро, і тому, повернувшись додому, одразу спросив у батьків дозволу взяти Сірка до себе, сам більше ніколи не ображав тварин, і всім про те казав, що тварини – то наші друзі.

Цвіркун та їжак (Кожевіна Дар’я )

Жив у лісі їжачок. Зробив він собі хатинку в дуплі старого дерева. Тепло і сухо в хатинці їжачка, а поруч, під листячком, жив цвіркун. Кожного дня вони зустрічалися і віталися, і їжачок завжди дивувався, чому цвіркун не готується до зими. І одного разу запитав у цвіркуна:

-Сусіду, а як ти збираєшся зимувати? Змерзнеш!!!

-Ні,- відповів цвіркун. -У мене тут затишно і тепло.

Ось настала осінь. З дерев почало падати листя. Їжачок готується до зими: збирає листячка, несе до хатинки, щоб тепліше будо зимувати. Вирушає за припасами, збирає дикі яблука, груші, гриби. Все це наколов на свої голочки і відніс до хатинки. А цвіркун - нічого не робив, тільки грівся на сонечку та стрибав із стеблинки на стеблинку. Подивився їжачок на нього, похитав головою та й пішов далі у своїх справах.

Прийшла зима. Тепло і затишно у їжачка в хатинці, але сумно йому самому. Подивився їжачок, що там робить сусід-цвіркун. Холодно стало цвіркуну, загорнувся він у листочок, та й тремтить. Пожалів їжачок цвіркуна та й каже:

$1-         Годі тобі, сусіде, мерзнути, йди до мене жити. Разом нам буде і тепліше і веселіше. Соромно стало цвіркуну за свої лінощі, а їжачку він був дуже вдячний.

Дбай про природу. (Руссу Дар’я )

Десь у лісі жив собі чарівник. Він наглядав за порядком у лісі, охороняв тварин і рослини.

Одного разу Андрій та Сашко вирішили влаштувати пікнік на узліссі, біля села, у якому мешкали. Заздалегідь приготували торбинку з усілякими ласощами для себе, пляшки з водою. Наступного ранку, в гарному настрої хлопці відправилися до лісу. Прийшовши на узлісся, розташувалися на гарній галявині, розклали багаття і почали запікати картоплю. Дуже добре було, що день був спокійний, невітряний. Вогонь згас сам. Хлопці пообідали смачно, награлися досхочу. Надійшов час збиратися додому.

Андрійко каже:

-Ну що, ходімо додому?

-Так, пішли.-відповів Сашко.

Але хлопці забули про головне! Вони не прибрали за собою.

Загуділо раптово у лісі, і на галявині з’явився розгніваний чарівник:

-А ви нічого не забули, молоді люди?!- сердито запитав він у хлопців.

Хлопці перелякано почали озиратися на всі боки, чи не забули вони якісь свої речі? Цілу хвилину вони мовчали, пригадуючи чи все взяли. Але начебто нічого не забули. І тоді чаклун голосно промовив:

$1-         Ви забули прибрати за собою сміття.

Хлопці почали сміятися, але чарівник сказав їм, що не буде їх кривдити, але природа скривдить їх сама, не зараз, може трохи пізніше, через декілька місяців, а може і років. Адже сюди, на лісову галявину колись може прийдуть інші люди, і їм буде соромно за тих нечупар, які лишили по собі такий смітник.

Хлопцям стало соромно:

-Вибачте нас будь-ласка,-звернулися вони до чарівника.

-Будь-ласка,люди добрі, але пам’ятайте, що природу треба берегти, -відповів задоволений чаклун.

Хлопці швиденько зібрали все сміття і забрали з собою, викинули його по дорозі додому у сміттєвий бак.